Денис Миргородський
Інвестор, засновник адвокатської фірми “Династія”
19 листопада набула чинності рішення одного з районних судів Дніпра по вкрай цікавій суперечці. Відомий в регіоні підприємець Вадим Єрмолаєв звернувся з позовом до “інтернет-журналіста” Острейко (прізвище змінене) з вимогою спростувати надрукований на новинному сайті наклеп про нібито участь підприємця у злочинній діяльності. Суд позов задовольнив, але цікаво не це. Цікаво те, що в ході судового процесу Острейко зізнався, що йому нічого невідомо про можливу причетність підприємця до порушень закону, а “злочини” він придумав сам, тому що … за розміщення цієї публікації йому заплатили гроші. Він розповів про це не соромлячись, і не побоюючись відповідальності.
29 листопада Нацполіція затримала “політтехнологів” Володимира Петрова та Олександра Барабошка за поширення наклепу про незаконні домагання заступника начальника відділу департаменту захисту економіки Олександра Варченка до київської студентки (дружина пана Варченко є заступником керівника знову скликаного Державного бюро розслідувань). Зрозуміло у затриманих був мотив для поширення наклепу, і навряд чи в ньому немає корисливої складової.
У чому різниця між першою і другою історіями? У тому, що органи Нацполіціі визнали наклеп злочином тільки там, де справа стосувалася керівників нацполіціі і ДБР.
Для кого-небудь з читачів новина, що поширення наклепу на заможних людей і впливових держслужбовців перетворилося в бізнес? Що на будь-якого підприємця з українського списку “Форбс” в інтернеті можна знайти мільйон статей, про його причетність до відмивання грошей, корупції, фінансування тероризму та торгівлі кров’ю християнських немовлят? Що на офшорні компанії і підставних осіб реєструються спеціальні “новинні” інтернет-сайти, які публікують цей бруд, а потім штучно “просувають” такі публікації в результатах пошуку за допомогою SEO-програмістів? Що потім вони приходять до жертви, і вимагають гроші за видалення наклепницьких публікацій (якщо звичайно, розміщення бруду заздалегідь не оплачено конкурентом або корумпованим чиновником)?
І на жаль, ігнорувати такі публікації – вкрай непросте завдання, а для публічних людей майже не здійсненне. Банки їх читають – і відмовляють у кредитах. Іноземні партнери відмовляють у продовженні або підписанні контрактів. Тендерні комісії державних і громадських організацій підприємств не розглядають заявки. І так далі, далі, далі.
І що робити жертвам такої наклепу, якщо ти не чиновник Нацполіціі або ДБР високого рангу?
Ось тому Україні потрібна сувора кримінальна і цивільна відповідальність за наклеп, а також більш суворе законодавство про ідентифікацію власників доменних імен та інтернет-сайтів. Відповідальність за наклеп не має нічого спільного з обмеженням свободи слова. Наклепники – не журналісти. Професійний репортер ніколи не дозволить собі публікувати неперевірену і непідтверджену інформацію, не давши можливості її прокоментувати всім сторонам подій.
20 листопада народні депутати України Микола Паламарчук, Артур Палатний та Олег Великін зареєстрували законопроект про відновлення кримінальної відповідальності за наклеп, а вже 22 листопада прес-секретар Президента України Святослав Цеголко повідомив, що “фракція БПП не голосуватиме за цей законопроект. Президент таку позицію не підтримує”. Що не заважало тому ж Президенту у вересні подати позов проти британського телеканалу BBC за наклеп по британському праву, яке таку відповідальність як раз передбачає.
Дорогий Петре Олексійовичу! Справа не в вас, Єрмолаєві чи Варченко. Справа в тому, що країна, в якій безпідставне обливання брудом в інтернеті (не плутати з серйозними журналістськими розслідуваннями) і ЗМІ залишається безкарною, не може претендувати на те, щоб бути частиною Європи і розвинених країн світу. Де така відповідальність була, є і буде. І де прийнято відповідати за свої слова.